Одна бідна жінка народила сина, і через те, що він народився в сорочці,
йому було провіщено, що він вже на чотирнадцятому році
отримає королівську дочку в дружини.
Чорт із трьома золотими волосинами»)

Артем раптом подумав, що в них міг з’явитись акцент. За кілька років — малоймовірно, але сама можливість такого перетворення його засмутила. Рюкзак двічі проїхав повз нього на каруселі, поки він доводив собі, що це абсурд.

З іншого боку, звести всі контакти до листування було його ідеєю. Здається, торік у його день народження вони намагалися додзвонитися по відеозв’язку, але він скинув. І тепер не міг позбутися відчуття, що, відшукавши в терміналі батьків, почує незнайомі інтонації.

Їх не було серед зустрічаючих. Батько попередив, що вони можуть запізнитися: з самого переїзду їм ще жодного разу не доводилося бувати в аеропорті. Артем навіть не був упевнений, що вони з тих пір побували в самому Антверпені. Переїхавши завдяки батьковому контракту, вони наче домовилися жити так само, як раніше: тихо, пристойно, подалі від міста. У своє задоволення. Мати замовляла з ікеї якісь шкатулки: прикрашала їх, зістарювала. Він бачив на її сторінці.

Одного разу Артему дали триденну відпустку, і він чекав, що мати до нього зірветься, але вона тільки надіслала повідомлення з проханнями «добре відпочити» і «не перенапружуватись». У перший день він пройшов пішки до річки за байраком на Видубичах, але вона, як виявилося, пересохла. Решту часу він пролежав у своїй однушці, не уявляючи, кому з друзів чи колишніх колег зателефонувати. А потім сів у потяг, і все почалося знову.

В аеропорт вона теж не приїхала. Батько підійшов до терміналу, коли Артем шукав місце для паління (бракувало тільки того, щоб знайти собі проблеми, ледь зійшовши з літака!) Вони обнялися — через розмір рюкзака вийшло незграбно — і Артем помітив, що чорний джемпер на татові виглядає майже вульгарно новим. Ще батько змінив форму оправи, і розгледіти за цим західноєвропейським бізнесменом східноєвропейського біженця було майже неможливо.

«Посивів ще сильніше, здоровань», — сказав батько — звичайно ж, без акценту. Артем не став жартувати, що це мала бути його репліка. Артемова сивина, яка почала пробиватися ще в старших класах, була якимось дивним предметом гордості в родині: мама вважала, що в очах дівчат вона робить його цікавим, і згадувала, що він навіть народився з кількома сивими волосинами серед лляного дитячого пуху.

Ведучи машину містом, батько був зосереджений на дорозі і мовчав, але виїхавши на трасу, вдягнув гарнітуру і набрав маму. «Ні, не схуд. Добре виглядає… Речі? Ти взяв теплі речі?.. Взяв, Машунь. Так, дістань. Ні, червоне, і давай два». Артем ніяково посміхався і кивав, удаючи, що теж бере участь у розмові — хоча батько міг включити гучний зв’язок, якби цього дійсно хотів.

Насправді, Артем користувався моментом, щоб розглянути тата: навіть якщо вони проведуть найближчі тижні пліч-о-пліч — тягаючи дрова, або сидячи на рибалці, або чим там ще зазвичай займається батько з дорослим сином, — вони не дивитимуться один на одного. Це чомусь було не прийнято. Коли в дитинстві він повертався з табору, батько на вокзалі міг схвально похитати головою, оцінивши облізлу шкіру на вилицях сина і розсудливо не питаючи про збиті кулаки, але надалі завжди дивився повз нього.

Батько здавався бадьорим. Він ніби набрався якогось місцевого менеджерського лиску. Артем здогадувався, що батько отримав таку вдалу пропозицію не тільки завдяки своїм компетенціям — його шарм теж не визнавав національних кордонів. Але на самого Артема він не діяв — точніше, поруч з Артемом батько немов переймав риси сина, стаючи незграбним і замкнутим.

Горезвісні поля Фландрії виглядали не так мальовничо, як на картинках із млинами й маками: земля, уздовж якої вони проїжджали, була майже вся зорана, а замість будинків зрідка зустрічалися господарські будови з корпоративним маркуванням. Тут і там виднілися клаптики дерев, а вдалині то ховалася за ними, то виринала стара церква, схожа на фортецю з іграшкового набору, в яку встромили простий металевий хрест. Артем сподівався, що якщо в ній дзвонитимуть, до нього звук не долине — але з іншого ракурсу стало зрозуміло, що церква, швидше за все, занедбана. Від батьківскої спокійної манери водіння його хилило на сон.

Артем прокинувся від того, що автівка різко смикнулась, і не відразу зрозумів, що це батько смикнув кермо від його несамовитого крику. Коли той обережно зупинився, Артем уже не пам’ятав кошмар, але це було звичайною справою.

— Часто тепер таке? — спитав тато.

Артем сердився на себе за те, що відключився в дорозі. В польоті він тримався, знаючи, що сором від чергового пробудження буде нестерпним, якщо його свідками стануть сто з гаком людей. Йому вистачало раздратованого стукоту від київських сусідів; якийсь час він не знав, що кричить уві сні, і думав, що прокидається через удари по підлозі й батареях, доки не прочитав домашній чат. Сусіди вирішували, чи потрібно викликати поліцію.

Страх завжди лишався за пеленою сну. Але Артем був майже впевнений, що там не було нічого з картин, які він програвав в голові кожного дня: вони стали частиною повсякденності і ніколи не викликали бажання кричати, ламати меблі чи тікати світ за очі. Це був немов проектор, який показує одні й ті ж самі уривки: як той момент, коли Дольфу в одну секунду відірвало щелепу. Ось він стоїть і сміється якійсь власній байці, а ось із перекошеним обличчям несамовито відштовхує Артема, дивно підстрибує в хмарі пилу і падає на спину з закинутою головою, лицем до Артема, і той не відразу розуміє, що в цьому обличчі так дивно змінилося. Колись він був волонтером — волонтером в колишньому, довоєнному сенсі слова, — і одного разу ловив кішку без нижньої щелепи. Вона не далася в руки рятувальникам, шмигнула у вентиляцію, і Артем не знав, чим усе закінчилося. Він навіть не встиг її толком побачити. Але як можна собі уявити людину, з обличчя якої вирваний шмат кістки? Своїй лікарці він пізніше сказав, що було схоже на фільм жахів, але одразу зрозумів, що збрехав: було схоже на фільм, просто фільм, де в середині порвалася плівка, оголивши дійсність.

На світлинах новий будинок батьків виглядав так, ніби він стоїть посеред якогось села, але поруч, як з’ясувалося, взагалі не було інших будівель. Найближче місто, пояснив батько, в десяти хвилинах їзди, а до контори доводиться діставатися цілу годину. Перекопаний плаский ландшафт встиг перемінитися на зелені пагорби, і Артем намагався зрозуміти, що він відчуває посеред цього самотнього краєвиду: спокій чи загрозу. Для початку було непогано хоча б те, що поля майже не нагадували ненависний степ, який теж хизується оманливим простором, допоки перший залп з тієї сторони не стисне все навколо в одну приголомшливу точку.

Двоповерховий будинок стояв трохи осторонь від дороги, а навпроти був ліс: поодинокі дерева поступово зливались у густу темряву. Вперше за всю поїздку Артему захотілося як слід озирнутися, але він лише крадькома глянув у бічне дзеркало.

— При-їхали, — співуче промовив батько.

Мама вийшла на поріг — ясна річ, у фартусі. Якщо у зовнішності Артема її щось і шокувало, за посмішкою це неможливо було прочитати. Коли він поставив рюкзак на підлогу, щоб обійнятися, мама сказала:

— Давай віднесемо його в твою кімнату.

Вона витерла руки об край фартуха, але не простягла їх синові.

— Це саме твоя кімната, а не гостьова, — пояснила вона, коли вони піднялися на другий поверх. — Що б ти там не вирішив, ти маєш знати, що вона у тебе завжди тут є.

Артем майже очікував побачити щось у блакитних тонах з машинками — і солдатиками! — думка ще безглуздіша, ніж голландський акцент у матері, яка спілкується тільки з родичами-українцями і, певно, навіть доставку замовляє, проганяючи сайти через перекладач. Кімната за дверима виявилася помірно світлою, з практичними меблями; жодного материного шеббі-шику. Без м’яких стін.

За обідом почалося найстрашніше: розмова ні про що. Незважаючи на душ і новий комплект одягу, Артем не відчував себе комфортніше.

— Бібліотека, винний погріб і дубовий стіл, — дивним тоном, ніби вибачаючися, сказав батько і поплескав по стільниці. — Завжди мріяв, і ось…

— А для мене курник, — сказала мама і, схаменувшись, засміялася. — Татко побудував курник, залишилося купити курочок.

Було видно, що вона, як і раніше, стрижеться сама, але тепер начебто коротше. І перестала фарбуватися в русявий: правда, було не зрозуміло, чи це її справжня сивина, чи благородніший відтінок з тюбика. Як гарно вона, напевно, виглядає на батьківських корпоративах: усміхнено перекручує перед розгубленими бельгійцями англійські фрази, випиває трохи зайвого, кличе нових знайомих в гості, «коли закінчимо ремонт». І з полегшенням скидає вдома туфлі, сподіваючись, що це не повториться найближчими місяцями. Артем чудово її розумів.

Коли почалася війна, і батькам довелося переїхати до Києва, вона сильно постаріла. Чи це сталося, коли він заявив, що піде добровольцем? Або трохи раніше, коли він…

Все тоді відбувалося дуже швидко: безглуздо гадати, що стало переламним моментом. Але після еміграції, на щастя, мама начебто не постаріла ні на день.

— Як твої успіхи? — запитав батько, і всі троє напружились.

З лікуванням. Він мав на увазі — з лікуванням.

— Я більше нічого не приймаю. В сенсі, я зараз між курсами, — швидко додав Артем. — Зараз тільки терапія, і там все добре. Все вдало.

— Плануєш повернутися в банк? Не одразу, звичайно. Коли-небудь. У моєї секретарки син тут працює, він міг би…

— Я поки не знаю. Я знаю, що мені треба чимось зайнятися, щоб не гризти себе, і наші хлопці звали робити свою компанію…

— Твої товариші по службі? — запитала мама.

Артем постарався відповісти якомога рівніше:

— Не зовсім, але так, такі ж хлопці, хто зараз шукає, куди себе подіти.

— Це правильно, що ти не поспішаєш. Треба гарненько подумати.

Артем у третій чи четвертий раз зробив вигляд, ніби відпиває з повного келиха.

Уночі він не спав — точніше, йому хотілося спати, але зупиняла думка про те, скільки разів їм доведеться прибігати до його кімнати з нижнього поверху, якщо будуть ще епізоди. Ігри в телефоні набридли; мастурбувати у свіжому ліжку, пахнучому лавандовим кондиціонером, не хотілося. Лишалася улюблена вправа, що дозволяла ненадовго позбутися тривоги і не відключитися. Він вигадав її сам, і, на відміну від розрекламованих психологічних трюків, ця техніка завжди допомагала. Не зовсім, щоправда, вигадав: видіння прийшло до нього спонтанно, коли він куняв у київській маршрутці. Було схоже на ті випадкові кадри, які миготять у голові перед сном, але ця галюцинація була чіткою і тривалою. Він побачив море, що тягнеться до горизонта, сіро-зелену сутінкову порожнечу, яка переливалась і тремтіла, як інопланетний пейзаж. Єдиний знак натякав на те, що тут колись бували люди: на хвилях гойдався величезний дзвін — масивний, схожий на церковний; не один із тих червоних високих буйків, схожих на плавучі маяки, що зустрічаються в дійсності. Дзвін звисав із почорнілого колпака перехрещених металевих стебел, а на воді його тримала кругла дерев’яна платформа. Спочатку її захльостували дрібні хвилі, а потім вся конструкція підстрибувала вгору і на мить затримувалася, ніби з нею грався гігант, що ховався в глибині, та через хвилину рух ставав ритмічним, а дзвін розгойдувався всередині своєї клітки, як ілюзіоніст, який доводить, що ланцюг, у якому його скинуть на дно океану, справжній. Видіння було беззвучним: у ньому не було ані шуму хвиль, ані ударів, які повинні були попереджати моряків про шторм — чи про мілину?.. — і, може, саме через це картина здавалась Артемові не страшною, а втішною. В той перший раз вона розвіялася, коли водій вдарив по гальмах і вискочив посеред траси, щоб агресивно жестикулювати якомусь невидимці за тонованими стеклами. Але того ж дня, прокручуючи в голові цю подію, Артем зрозумів, що може не просто згадати свій досвід, а й свідомо його повернути. Німий дзвін, що підкидається, як велетенський поплавок, заворожував: його рухи були веселими, і хоча навколо не було жодного орієнтиру, Артему здавалося, що дзвін абсолютно вільний — там, під водою, його не тримає ніякий ланцюг із прив’язаним вантажем, нічия рука.

Побувши наодинці з цією дивною фантазією, Артем відчув себе краще. Він згадав, що в бібліотеці, яку під час екскурсії будинком батько показував з особливою гордістю, в кутку була кавомашина. Прихопивши зі своєї тумби чашку з малюнком лялькової вистави і написом De Poesje, він вийшов у коридор. Бібліотека була напроти спальні Артема, трохи далі від сходів. Удень вона здалася йому — так, міщанською (принаймні, тут не було тієї кількості книг, заради якої варто було виділяти окрему кімнату), але зараз, попри безглузді лампочки у формі свічок, вона виглядала затишно.

Це була невелика, тьмяно освітлена кімната. На столі стояла вінтажна латунна лампа, але Артем підозрював, що батько, як і раніше, надає перевагу читанню газет на кухні, а тут все обставив «для фасону». Полиці стояли уздовж двох стін, але книги заповнювали тільки одну сторону — хіба до половини. Артем пробіг очима по корінцях і прикусив язика: більшість назв були нідерландською та англійською. «Мало книжок!» Як саме вони повинні були вивезти татову колекцію?

Артем жив окремо з першого курсу, а після випуску переїхав працювати до столиці. Звичайно, він співчував батькам, коли почалася війна, і ті були змушені виїхати з захопленої території — і звичайно, він пропонував допомогу (від якої ті відмовилися: вони залишилися бездомними, але не жебраками!) Пропонував і оселитися у нього в Києві, але вони принципово весь час до еміграції жили на орендованій квартирі — набагато кращій, ніж його «кавалерка».

Пізніше він на власні очи побачив, на що перетворилася його мала батьківщина, але чомусь все одно забував, що їм — благополучним, ще не старим — теж було важко.

А втім, вони ж самі відмахувалися від цього, правда? Як батько любив повторювати у відповідь на будь-яку спробу поспівчувати: «усі живі, всі здорові».

(Окрім Дольфа, Юкки, Стена, Берліна, — і навіть він, Артем «Дід» Діденко, не такий вже здоровий, хоч і досі живий.)

Раніше — в сенсі, набагато раніше, в дитинстві, — він завжди підхоплював приказку за батьком, радісно додаючи: «всi родічi гарбузовi!» В одній із його дитячих книжок гарбуз був намальований з вусами і люлькою. Поруч був пузатий буряк і огірок, були й ті, хто не згадувався у віршику — і навіть у дитинстві йому здавалося смішним те, що аґрус доводиться гарбузу родичем. Він пам’ятав, що підписав всіх іменами своїх рідних: щупла морква була баба Таня, горошки… Він посміхнувся. Шкода, що все це залишилося там. Може, погортати в тиші свої старі книжки було б найкращою терапією. Яка там була смішна кукурудза з рідким жовтим волоссям…

Артем насупився, щось згадавши. Була ще інша книга… Альбом.

Який він не бачив, здається, років із шести — коли мама перестала його вести і прибрала в шафу на пам’ять. Але Артем добре пам’ятав, як виглядала ця річ. Такі продавалися — і, напевно, продаються — у двох кольорах, рожевому і блакитному. На них зазвичай так і написано — «мій перший альбом», — але його альбом був без напису. Всередині, на форзаці, між віньєтками була вклеєна велика дитяча Артемова фотографія. Він не знав, скільки там було інших світлин — усі сімейні фото мати начебто вкладала в інші, спільні альбоми. Може, в цьому були тільки фотографії, на яких Артем один? Або вона робила по дві копії одного і того ж знімка і розподіляла по альбомах? На перших сторінках були його дата народження, вага і зріст — навряд чи тоді, коли вона востаннє відкривала при ньому альбом, він вже розбирав її каліграфічний курсив, але такі речі наче були загальноприйнятими. І він точно пам’ятав два розвороти. На одному було прозоре віконце, куди мама поклала пасмо його дитячого світлого волосся: можна було відстібнути зверху ґудзик і дістати цей сувенір, але Артем не був упевнений, що його було дозволено торкатися. На іншому розвороті були зморщені відбитки червоної гуаші: зліва — крихітних долонь, справа — ступень. Він подумав, що зараз вони здалися б йому зловісними.

Артем сів на диван перед приземкуватим арочним вікном. Йому не вистачало повітря, але він не знав, як відкрити декоративну конструкцію, і залишив незвичний шпінгалет у спокої — бракувало ще того, щоб у перший день щось зламати.

Невже його через це тягнуло в бібліотеку? Знайти той блакитний альбом?

На негнучких ногах він підійшов до полиць. Нічого схожого там, на перший погляд, не було. Деякі книги серед батькових робочих томів він усе-таки впізнавав — Дрюон, «загадки століття», татові улюблені Конан Дойлі. Максимум того, що можна було кинути в багажник, пожертвувавши натомість якимось сервізом.

Невже варто було возитися з цією макулатурою? Навіть в Антверпені, напевно, можна купити таке зібрання творів. Артем розкрив і підніс до обличчя історичну енциклопедію, видану в рік його нарождення. Сторінки пахли поліроллю. А мали чимось іншим?

І все ж — де він?..

Блакитного корінця схожого формату не було. Але корінець, звичайно, міг бути й іншого кольору. Та й розмір альбому міг у дитинстві здаватися йому більшим, ніж насправді. Він почав водити пальцем по полицях зліва направо, дістаючи кожну книжку без розпізнавальних знаків, але всі вони виявилися бельгійскими музейними довідниками.

(Навіщо зберігати ці репродукції, якщо можна за пару годин дістатися будь-якого музею?)

Утім, чому альбом взагалі повинен зберігатися серед книг? Артем озирнувся і, ніби відтягуючи момент остаточного розчарування, підійшов до стіни з порожніми полицями і по черзі відкрив нижні ящики. Там нічого не було. Повернувшись, він відкрив останні два ящики — і вуаля, гора фотоальбомів.

Але тієї книжечки серед них не знайшлося.

Артем встав, пройшовся до вікна і назад, посмикав себе за воріт футболки. Ще раз перебрав стопки альбомів, не відкриваючи жоден із них: він приблизно пам’ятав їх зміст, або міг його передбачити. Шашлики, рибалка, корпоративи, корпоративи з шашликами, чиїсь весілля, глянцеві фото з удрукованими кислотно-помаранчевими датами, засвічені червоні очі від спалахів «мильниці». Артем із силою зачинив ящик і повернувся до вікна. Він сперся руками на підвіконня і опустив голову, переводячи дихання, як після підходу на турніку.

Але чому?.. Якби альбом був у них, то він був би тут, з усіма іншими, правда?

На газон унизу впав квадрат світла. Хтось прокинувся і зараз прийде перевірити, що гриміло нагорі. Артем подумав, що буде незручно, якщо його застануть тут — хоча ж не подумають вони, що він шукає гроші. Або зброю! Але повернутися в кімнату було поганою ідеєю — ще незручніше буде винувато зіткнутися в коридорі з батьком, який на нього не дивиться, який не дивився на нього задовго до того дня, коли Артему спало на думку їм сказати…

Десь на другому поверсі був туалет, і він міг би зробити вигляд, що йде звідти — правда, під час екскурсії він не запам’ятав, яка з дверей туди веде.

Але через хвилину світло згасло.

Повернувшись у кімнату, Артем дістав із рюкзака вбиті кросівки, тихо спустився з ними по сходах, взувся і вийшов покурити. У темряві ліс здавався ближчим, і від нього відчутно віяло прохолодою. На мить Артему здалося, що залишитися — переїхати — не така вже й погана ідея. Не обов’язково жити тут з батьками. Просто жити — жити там, де все нормально. Де вночі так тихо, і навколо жодного вогника. Лише з того боку, звідки вони з батьком приїхали вдень, рухалася самотня жовта цятка.

Артем безглуздо помахав в її напрямку запаленою цигаркою, намалювавши в темряві жевріючий автограф. Точка розділилася на дві фари. Він пригадав фільм, в якому повз героя пропливає незнайоме парусне судно, і той маше йому рукою, ненароком запрошуючи в гості привида. Потім з тим чоловіком трапляється щось погане. Здається, він сходить з розуму. «Ласкаво прошу на благодатний грунт», — подумав Артем. Коли машина наблизилася, він розгледів, що це фура з логотипом батьківській фірми — тим самим, що він бачив і на всіх будівлях, які зустрічалися дорогою сюди. Це луки маркіза Карабаса!

Ніякого іншого руху, скільки сягало око, не було. Але коли автівка повернула, щоб проїхати пряму ділянку навпроти будинку, фари висвітили через дорогу, на узліссі, самотню фігуру.

Це тривало всього секунду, але Артем міг поклятися, що напроти нього стоїть високий і худий чоловік в чорному костюмі — не в костюмі-костюмі, а в чорних спортивних штанях і пайті. На голові, здавалося, був капюшон — обличчя взагалі не було видно, бо воно, мабуть, провалилося в темряву на контрасті з білими світловідбиваючими смужками.

Артем похитнувся і, здається, в ту ж секунду, як машина проїхала повз, відкинув недопалок і кинувся через дорогу.

Що у цій бісовій затишній дірі може в таку годину робити сторонній?

У дерев, де тільки-но стояв чоловік, нікого не було, але щойно тільки стихнув шум коліс, Артем почув, як щось шелестить трохи далі і лівіше. Помацавши в темряві по землі, він швидко підібрав суху гілку, проте, пробігши ще пару кроків, зрозумів, що нею можна хіба що виколоти очі, а не відрубити нападника. Зашуміло ще лівіше. Артем кинувся між деревами і спіткнувся — але швидко підібрав і зважив у руці камінь, за який зачепився. Місяць вийшов із-за хмар, і Артем побачив між стовбурів силует утікача — дуже незграбний, тонкий і негнучкий. Намагаючись одночасно дивитися під ноги і не втратити з очей незнайомця — якщо він нічого поганого не робив, чому тоді звалює? — Артем вибіг на невелику галявину. Перетинаючи її навскоси, переслідуваний ним чоловік — хлопець? — вже збирався пірнути назад за дерева, коли Артем, швидше зі злості, ніж добре прицілившися, кинув свій камінь — і знагла пішов під землю.

Коли він прийшов до тями, яма виявилася зовсім неглибокою. Звичайно, він не втратив свідомість: це був один із його «станів». Обтрушуючись, він не в перший раз подумав, що краще було б переживати класичні флешбеки. Ті, про які знімають кіно і жартують в інтернеті. Просто знову відчути, як з’їжджаєш на дупі в окоп, і тебе закидає землею, і ти задихаєшся, задихаєшся — поки не задихнешся і не прокинешся. Може, це було б простіше, ніж кожного разу вириватися сам не знаєш звідки.

Певно, пройшло чимало часу — Артем зрозумів, що сильно змерз. Він намацав у задній кишені телефон — на щастя, цілий, — і посвітив коло себе, помітивши неподалік камінь — мабуть, той самий, яким він поцілив у незнайомця. Артем раптом вилаявся на себе і погасив світло. Срана недбалість. «Ти не вдома», — подумав він, одразу ж усвідомивши, що вдома подумав би рівно те саме. Він був майже упевнений, що ніякого утікача не було, — проте не аж надто упевнений.

Він згадав, що падаючи, почув, як кругляк у щось потрапив, але не в дерево — звук був такий, наче перед тим, як впасти на землю, камінь влучив у розвішене мокре простирадло.

Озираючись, Артем якомога тихіше повернувся в будинок. Чи треба всіх будити? Забарившися, він вирішив, що краще ввімкне світло на кухні і лишиться внизу, спершу перевіривши, де лежать великі ножі: спати все одно більше не хотілося. Вранці потрібно буде поговорити з батьком про якусь тривожну кнопку.

Як добре, що він все-таки до них приїхав, і не влітку, як спочатку домовлялися, а саме зараз. Що якби його тут не було? Що якби він не вийшов покурити і не злякав того божевільного?

Його серце швидко і боляче сіпнулося, і він завмер, захолонувши.

Що, якщо вони зумисне попросили когось приглядіти за будинком, поки він тут?

Але чому та людина утікла?

А що мала робити? Сказати голландською: «Вибач заради бога, я тут просто здалеку стежу, щоб ти не вирізав батьків великими ножами, поки вони сплять»?

Артем похитав головою і насурмився. Нервово провів пальцями по потилиці: в юності у нього була звичка куйовдити собі волосся, але з тих пір, як сивого стало більше, ніж світлого, він почав стригтися під машинку.

Батьки найняли собі охоронця — від нього? Маячня. Він спробував пригадати постать незнайомця. Обличчя не було видно взагалі, він розгледів тільки костюм — і то лиш через те, що в нього колись був такий самий. Поширений фасон. Тонкі білі смужки вздовж рукавів і штанин, широка смуга уздовж блискавки. Батько привіз із відрядження, бо за кордоном завжди було дешевше. Не «адідас», але сказав, що це навіть краще: дизайнерська річ. Потім Артем здогадався, що комплект, імовірно, був із «дьютіка», де батько купив його в останній момент.

Згадати про сина в останній момент. Як типово. Але він їх ніколи не засуджував. Він їх — ніколи.

Замислившись, він мало не закурив прямо на кухні. Руки не тряслися, але навіть його перша терапевтка якось обмовилася: «краще б тряслися». «Ти все тримаєш у собі, з тебе не витягнеш і слова». Вона наче мала успіх серед хлопців, які ще здатні були помічати щось у реалі. Був там жартівник, який стверджував, що найкращою терапією було б намотати її довжелезне світле волосся на кулак і… Таке казали тільки за спиною, але з часом жінка стала збирати волосся в пучок, а пізніше і зовсім відрізала каре.

А ще пізніше звільнилася.

Артем не сильно її жалів — йому було кого жаліти. Дольф. Хьюго. Юкка. Юкка, як і він сам, голилася під три міліметри, і до неї ніхто при своєму розумі не поліз би. Зі своїх. «Якщо тобі жити набридло, йди вчорашньої зупи наверни. Гарантую, менше мучитимешся». Це коли хтось жартома приставав. Про неї казали, що втрапила в полон, але ніхто точно не знав. Артема обурювало, коли хтось ліз до них навіть жартома. Не те що було прикро за жінок. Скоріше, важко було змиритися з тим, що він відвойовував своє право на це. Право бути серед чоловіків, які говорять: «волосся на кулак, і…»

Він згадав про альбом, у пошуках якого перелопатив бібліотеку. Альбом, який батьки з поспіху забули прихопити. Чи свідомо не взяли?

Альбом, що залишився разом із його дитячими пасмами і кольоровими відбитками в якомусь сірому, каламутному, законсервованому ніде.

Він прокинувся спокійно — від того, що його легенько торкає за плече мати. Батько відкрив кухонне вікно, але важкий запах диму ніяк не прокоментував. Артем не пам’ятав, як уночі все-таки поліз за цигарками, і тим більше за вином — три недопалки плавали в бокалі. Голова майже не боліла, але дивно гуло у переніссі і скронях. Чи це означало, що він нарешті навчився пити? Свого часу він навчився битися, навчився розмовляти так, щоб за спиною не сміялися, але алкоголю завжди уникав. Справжня пиятика була тим обрядом переходу, через який він не пройшов ні в гуртожитку, ні на фронті. Він думав, що це сприймуть як гидливість і гнобитимуть; під час затишшя, ідучи до напівпорожнього магазину, хлопці часом його підколювали — взагалі не п’єш? Зовсім ніколи? А як без цього не здуріти?.. Але Берлíн, якого підлеглі для різноманітності називали ненависним йому іменем, Бєня, — старший сержант Веніамін Бе́рлін, який сам полюбляв хильнути, в особистій розмові просив «Діда» не слухати дурнів.

— Все скінчиться, і поїдеш дітей робити здоровим хуєм і зі здоровою печінкою. У тебе спеціальність нормальна, у тебе все ще попереду після цієї м’ясорубки.

— У вас все ще попереду, як би цинічно це зараз не звучало, — казала довговолоса терапевтка. — Але знаєте приказку про сон розуму? Знаєте, як я її розумію? Потрібно випускати своїх чудовиськ назовні — у творчості, в терапії, будь-яким чином. Не можна водити з ними хороводи тут, — вона стукала ненафарбованим гострим нігтем собі по скроні. — Тому що одного разу вони вийдуть і розсядуться навколо, ось як ми з вами. І не захочуть іти.

— У тебе ще все попереду, — мама поставила перед Артемом омлет, пояснивши, як маленькому, де яка баночка з приправами, наче він не здогадався би, що означають zout і peper. — Про що це я? — вона комічно поставила руки в боки і засміялася. — Та все про те, що давно пора було приїхати. Я навіть рада, що ти без нас вирішив відпочити, — додала вона змовницьким тоном. — Папа біситиметься, якщо ти будеш собі читати чи гуляти один, але йому просто тебе не вистачає. Він тебе ревнуватиме до всього. До стільців. До свого вина! — Мама знову розсміялася.

Він нічого не розповів їм про нічну пригоду, хоча знав, що треба розповісти: якщо хтось планує вдертися до будинка, то не факт, що Артем його злякав, а якщо це ті самі чудовиська з його голови — то як вона там казала? Потрібно їх випускати усвідомлено, не чекаючи, поки вони самі розбредуться, як чорти по квартирі алкоголіка. Він відсунув стілець і зачепив одну з порожніх пляшок: вона відкотилася в кут, як перелякане звірятко.

…Дурість. Уночі перед ним, нехай і недовго, була реальна людина, що тікала і боялась як реальна людина.

Батько повернувся з офіса рано.

— Треба ж хоч провести трохи часу… — добродушно м’явся він, дочекавшись, коли Артем спуститься зі своєї кімнати. Артем відчував, що батькові чомусь важко сказати просто «побути з тобою», чи тим більше — «побути з сином». Він не сумнівався, що батько його любить, але все життя не міг позбутися відчуття, що вони один одному чимось завинили. В дитинстві батько купував йому найдорожчі іграшки, але ніколи не пропонував погратися разом. Він приносив йому купи книг — але тих, які подобалися самому батькові, і ніколи не хотів обговорити їх з сином.

Артем із ввічливості поцікавився татовою роботою.

— Слава богу, слава богу… Не всім так пощастило. І люди тут хороші, і мама наша — золото, і з такою економікою, може бути, гідно зустрінемо старість.

— Тебе б сюди переманити, і більше нічого не потрібно було б, — серйозно сказала мати, повернувшись із льоху. Батько чемно відкрив пляшку, але мати її одразу ж забрала і полила м’ясо в пательні.

Батько хлопнув себе по колінах.

— Може, якщо будеш відволікати мене риболовлею чи спортом, то у декого не буде часу шукати себе бельгійську коханку, — сказав він.

Мама грайливо ляснула його по спині рушником.

Артем автоматично посміхнувся. Він не знав, чи були у батька коханки, але пам’ятав одну давню історію. Коли йому було років вісім, вони повинні були всією сім’єю їхати на весілля тітки Олі, татової сестри. Оля жила в курортному селищі під Маріуполем і виходила заміж за чорнявого, мовчазного чоловіка з райцентру. Той здавався б дуже молодим, якби не вени, що проступали, як пузирі на шпалерах, і «синя борода». Пізніше виявилося, що він видсидів шість років за якоюсь важкою статтею. Але весілля було, з провінційної точки зору, красиве. Артему теж сподобалося, бо в їдальні орендованого родичами пансіонату кухарі наготували безліч страв, смажених у клярі на смальці. Шоколадок з жуйками йому вистачало і вдома. Мама неминуче заборонила б йому половину того, що підкладали в тарілку турботливі троюрідні бабусі, ось тільки мама в останній момент нікуди не поїхала: сказала, що через роботу (в ті роки вона ще працювала), але Артем навіть тоді розумів, що вона просто не зносила татове сімейство, і особливо селючку-зовицю. Мати з батьком через це часом сварилися, і маленький Артем не до кінця розумів, чому якась дебела дівчина, що танцює в білій сукні, притримуючи її загрубілими руками з обдертими нігтями, так впливає на настрій в його справжній сім’ї. Але побачивши чергову переміну страв (рибний пиріг, два види!), Артем готовий був цілком стати на бік батькової родини.

На другий день все змінилося.

По-перше, вночі він стільки разів бігав до вуличного туалету, що зрештою вирішив не повертатися в ліжко і чергувати прямо надворі. Вранці баба Таня зауважила, що Тьома виглядає блідим, але той не зізнався, що все ще страждав від спазмів — він потай сподівався, що все пройде, і він не пропустить обіцяний торт із безе. Навіть міські хлопчики знають, що не можна пропускати другий день сільського весілля. Але його чомусь пропустила сама наречена, хоча жених із байдужим виглядом і ще помітнішою щетиною охоче пив і кивав у такт пісням. Більшість гостей, включаючи Артема з батьком, швидко розійшлися. Тільки замість того, щоб поїхати додому, батько попрямував на пляж — прихопивши жінку, з якою він познайомився напередодні, і її дитину. Поки ті збиралися, батько шепнув Тьомі, що ця дитина — дівчинка — росте без тата, і що у них дуже бідна сім’я. Артем бачив і маму, і доньку вперше — це була якась далека родичка з боку нареченого. Мала була лише трохи молодша за Тьому, але вони тільки обмінялися кивками, геть як дорослі, які знають, що один одному не сподобаються, але яким все одно потрібно провести разом час.

Вони приїхали на дикий пляж, і Артем увесь час пролежав на березі з книгою. Він тільки робив вигляд, що читає — насправді він не міг відірвати очей від батька і тієї жінки. Звичайно, нічого такого вони не робили. Просто грали у воді з дівчинкою. Але коли вони, схрестивши руки, разом кидали її «бомбочкою», то виглядали якось дивно. Награвшись, дівчинка загорнулася в рушник і вмостилася на покривалі подалі від Артема, а батько з жінкою і далі плавали разом. Коли він став плескати навколо неї складеними долонями, вона верещала і сміялася. Ровесники Артема називали цей прийомчик «морська міна». Але дорослі таким зазвичай не займалися.

Він уже неприховано витріщався, чекаючи розвитку подій — і не знаючи, чого саме чекає, — але коли краєм ока помітив, що дівчинка так само невідривно дивиться на цю пару, тільки дивиться з якоюсь дивною хитрою усмішкою, йому миттєво стало погано. Він зірвався і побіг, не знаючи куди — уздовж берега, за стару човнову станцію. Його знудило в очеретах.

***

— Я серйозно — ти подумай з приводу еміграції.

Артем радів, що його, принаймні, більше не нудить від стресу.

— Знову ж таки, — почав батько після невеликої паузи, — справа не тільки в рівні життя.

Він уже багато випив і говорив особливо приязно, але цей тон змусив Артема внутрішньо зібратися перед тим, що могло прозвучати далі. Перед тим, що (він сподівався) все-таки не прозвучить.

— Ми тебе любимо, — ритмічно спираючись на стільницю, декламував батько — звичайно, не дивлячись в очі. — Ми ніколи не мріяли про кращого сина.

— Ти наш захисник, — швидко додала мама, ніби боячись, що батько забуде про цей пункт. Чи помітила вона, як Артем заціпенів?

— Може, ми не завжди були найкращими батьками, але ти дійсно для нас — найкращий хлопчик.

Артем кивнув.

— Ми думали, якщо ти сюди переїдеш, у тебе може з’явитися своя дитина, — випалив батько. Мати помітно розгубилася. — Може, не відразу, через кілька років, але з’явиться така можливість, — додав тато.

— Це ти думав, Олеже. Навіщо зараз ця розмова? — Мати почала демонстративно прибирати зі столу, наче на її очах зірвалися важливі переговори.

— Але ж правда! — з жаром сказав батько. — Там у нього не буде цієї можливості ніколи. У нас не буде такої можливості. Я хочу внука, і нормально, що…

— Якщо ти хочеш чужу дитину, то простіше вам самим тут когось усиновити, — спокійно сказав Артем і вийшов із-за столу.

***

Режим сну був остаточно зруйнований. Артем кілька годин просидів унизу з вимкненим світлом, дивлячись через дорогу, але нічого підозрілого не помітив. Хотілося курити, але цього разу він вирішив не світитися на ганку і пішов на задній двір. З цього боку теж підступав ліс, але тут він був молодий і низький — у такому не загубишся. Неподалік від будинку стояла приземкувата споруда з майже квадратними дверцятами. Артем не відразу зрозумів, що це хвалений курник без курей. Йому спало на думку, що для домашніх птахів клімат може бути захолодним, але він відмахнувся від зайвих міркувань — певно, батьки все як завжди продумали.

У цей момент всередині щось зашаруділо.

Пам’ятаючи про минулу ніч, Артем якомога тихіше підійшов до споруди і сів навпочіпки. Крім власного дихання, він нічого не чув. Прочинивши дверцята і включивши телефонний ліхтарик, він присунувся до входу. Всередині було на диво тепло, і йому на мить здалося, що він відчуває знайомий з літніх канікул теплий запах тирси і сплячих тварин. Ведучи променем світла уздовж всієї низької коробки і назад, він шукав очима щось дрібне — можливо, гостюючого голуба, — і тому в перший раз зовсім не помітив того, хто сидів серед недбало складених дошок — не помітив, поки той не почав сонно піднімати голову з колін і не подивився на Артема крізь розчепірені пальці, водночас закриваючись від світла і озираючись у пошуку джерела загрози.

Це був хлопчик років восьми, дуже розпатланий, але не брудний, у довгій білій майці. Його погляд сфокусувався на Артемі, і той раптом відчув себе незатишно; він опустив телефон ліхтариком в землю і чомусь спробував відсунутися назад за дверцята, які в той самий момент вдарили його по обличчю. Впустивши телефон і затиснувши перенісся, він підскочив і став шалено озиратися. Дитина насилу перелізла через низенький паркан і вже тікала по пагорбу в бік лісу. Артем кинувся слідом: біла майка видавала малого, і одразу стало зрозуміло, що він, на відміну від учорашнього гостя, далеко не втече — ліве плече у нього було сильно вище за праве, якщо взагалі можна було судити про те, де закінчується горб і починаються плечі. Коли Артем був метрах у десяти від нього, хлопчисько тікав майже карачки.

Артем не уявляв, що буде робити, коли схопить пацана за комір. Розсудливий голос, ледве чутний крізь панічну пульсацію в голові, наївно запитував, чи розумно це — ловити хворого хлопчика: і справа не в інвалідності, а в цьому ненормальному кольорі шкіри.

(Це все був білий ліхтар! Ліхтар!)

Нехай, але все одно воно поводиться, як дика тварина, і як ти плануєш нести в дім того, хто, найімовірніше, спробує тебе вкусити?

Ти ж плануєш віднести його в дім?

Але цього не сталося — добігши до наступного пагорбка, хлопець нахилився ще сильніше і зник. Артем зупинився як укопаний і закружляв на місці, готовий знову винити в нічних галюцинаціях повний місяць і нервовий переліт, але розгледів під ногами щось на зразок нори. Він бачив такі діри біля підніжжя пагорбів удома, в степах, але там вони зазвичай були заґратовані — в дитинстві він часто фантазував про те, як підпилить прути і полізе на пошуки скарбів чи диявола.

Він нахилився до отвору, але без світла нічого розгледіти було не можливо, а пхати всередину руку він би не наважився. Артем уже знав, що знову приховає все від батьків. По-перше, тому, що потривожена їм істота, тікаючи, не видала жодного звуку — як би складно їй не було бігти, вона не тільки не зойкала і не плакала: навіть не хрипіла від задишки. По-друге, хлопець був схожий — не певною мірою, не чимось, — він був вилитий маленький Артем.

Іноді здригаючись від холоду в легкій вітровці, іноді сміючись уголос, він простояв над дірою в землі до світанку, після чого спокійно повернувся в дім і зробив собі каву.

Збираючись на роботу, батько виглядав присоромленим і принишклим.

— Не звертай на нього уваги, — сказала мама. — Він вважає, що всі повинні бути такими ж авантюристами, як він.

— Ви молодці, — копіюючи її примирливий тон, відповів Артем. — Хоча і не такою вже авантюрою було сюди переїхати. Це ж не в нікуди… Така посада…

Ти був нашою авантюрою, — посміхнулася мати. — Ми були голі й босі, але навіть не думали про те, щоб не народжувати. І як все добре обернулося!

Він чув пролог до власної історії безліч разів. У цій історії він приніс їм удачу.

— Тільки ти не думай, я його не захищаю, — схаменувшись, додала мати.

— Ти теж не думай, що я хочу його позлити. Мені з вами пощастило. — Він узяв матір за руки і притиснув їх до грудей, як незграбний П’єро. — Мало хто може розраховувати на те, щоб батьки його так… приймали. Але навіть якщо б я хотів коли-небудь взяти дитину, і мені було б, з ким, і було б, чим її годувати — чисто теоретично… Мені б відмовили з зовсім інших причин. Ти ж розумієш, що мені, напевно, все життя доведеться відзначатися в лікарів.

— Тут зовсім інше ставлення до цього.

— Я думаю, тут може бути навіть суворіше. Але справа не в їх ставленні, а в моєму. Мам, я не завжди впевнений навіть у тому, що я сам собі не заподію шкоди, не те що…

Він хотів сказати, що не завжди може сам про себе подбати — не знав, чому ляпнув зовсім інше. Мати сумно посміхнулася і потріпала його по голові.

— Вибач, мам.

— Ти нас вибач.

Чи то її безтурботний тон, чи ця автоматична готовність вибачатися за будь-що його роздратувала, і він несподівано для себе рівним голосом сказав:

— Ти ж розумієш: якщо заводити дитину, то заради неї самої, а не для себе. Не заради альбомчиків з пальчиками і п’яточками і стрічками, а в першу чергу…

Він дивився на неї: вона не здригнулася, не замислилася. Лише гаряче закивала, неначе дивуючися життєвій мудрості сина. Або слова про альбом їй нічого не говорили, або вона дуже добре прикидалася.

У нього затремтіли руки. Він сховав їх під стіл.

Може, в той день, майже перед війною, коли Артем зважився відкритися їй по телефону, — може, одразу після розмови, не пам’ятаючи себе від жаху і відрази, вона знайшла цей альбом із першими спогадами, першими надіями на сина — і спалила? Він майже відчував цей запах горілого крейдяного паперу, кинутого в металеве відро і швидко погашеного чашкою води — бо раптом спрацює пожежна сигналізація. Запах паленого волосся.

Увечері він поцілував маму в щоку і сказав, що прогуляється в лісі — і ні, з телефоном він не загубиться, і ні, нехай батько не біжить його шукати, щоб привести до вечері: просто наберіть повідомлення.

Артем роздумував про те, щоб все-таки прихопити з кухні один із ножів, але вирішив, що мати обов’язково виявить пропажу і заб’є на сполох. Треба ж було так обмовитися! Це, звісно, була б виняткова романтика: пройшовши Донбас, стекти кров’ю ін Фландерн. (Не так романтично, якщо поряд знайдуть кухонний ніж.)

Прийшовши на місце, він ще раз озирнувся — з дому його буде видно, але мати, ймовірно, порається за плитою. До того ж, скоро стемніє, а раніше, ніж стемніє, той, на кого він чекає, не з’явиться. Напевно.

Артем присів біля вчорашньої діри. Зараз вона здавалася трохи ширшою — але при цьому більше не виглядала, як підземний хід: наче просто обвалився грунт, лишивши над улоговиною козирок землі. Цього разу Артем все ж понишпорив усередині рукою, але вона ні в що не вперлася. Він пересів вище — так, щоб його не було видно зсередини, — витягнув ноги і закурив.

Він почувався на диво спокійно, і з усіх речей, які могли займати його думки в той момент, згадував чомусь короткометражку, яку подивився в літаку — її пропонували в категорії «романтичне кіно». Фільм був черговою версією «Дня бабака». Кожен екранний день починається з того, що чиясь рука намацує в ліжку телефон, і на дисплеї спалахує одна й та сама дата: 6 червня, 6:00. Власник телефону виявляється сонним хлопцем років двадцяти п’яти. Він бажає доброго ранку похмурому сусіду, який рахує дріб’язок і не відповідає. Вікна їх обшарпаної квартири навіть у такий час виходять на автомобільну пробку. В іншому ліжку, в іншій, більш благополучній частині Нью-Йорка, за телефоном тягнеться наманікюрена рука. Протягом дня герої кожного разу випадково перетинаються. В першій частині герой під час обідньої перерви в офісі приймає замовлення в додатку, потайки від колег дістає з шафи велику кур’єрську сумку, сідає на велосипед і доставляє героїні їжу з сусіднього ресторану (вона на нього навіть не дивиться). В іншій версії того ж дня — або в іншій версії того ж всесвіту, тому що дата на годиннику не змінилася — вони чекають в одній черзі, і вона, забравши свій величезний мілкшейк, випадково проливає його на хлопця. Він називає її знахабнілою коровою з надутими губами. Замовник ставить йому три зірочки через неохайний вигляд. У передостанньому сегменті поліція перевіряє повідомлення про мінування, і хлопець не може потрапити в потрібний будинок через вулицю, щоб віднести замовлення: у нього закінчується перерва, клієнт кричить в трубку, і герой, зневірившись, кидає велосипед і біжить через поліцейський кордон зі своєю величезною сумкою-кубом. (Артем подумав, що це навіть у чорній комедії виглядало би по-дурному.) Героя смертельно ранить поліцейський, який двічі попереджав, що буде стріляти, — так, він стріляє в білого хлопця. Неподалік кричить та сама дівчина; вона теж прориває кордон, підбігає на величезних каблуках до вмираючого героя, і, коли її намагаються відтягнути, кричить: «Я його знаю! Пустіть, я його, здається, знаю!» У наступному сегменті живий-здоровий хлопець прокидається у своєму ліжку. Сусід зник з усіма своїми речами; велосипед героя також зник. В іншому районі у дівчини ламається машина. Вони опиняються в одному вагоні метро, і вона зацікавлено дивиться в бік хлопця. Спершу він відвертається і з заклопотаним виглядом і листає телефон. Але перед тим, як толпа винесе їх на станції, він нахиляється і щось їй каже; через шум у вагоні нічого не чути, проте субтитри підказують — “I’d really love to buy you a milkshake at the Golden Arches”. Кінець.

Артем розсміявся, бо фінальна пропозиція здалася йому непристойною.

Він подумав, що за виключенням тупого мелодраматичного епізоду зі стріляниною, у цих людей на диво мало варіацій щоденних проблем. Усе разом було схоже на соціальну рекламу відносин: людині, звичайно, потрібно горбатитися, щоб заробити на оренду, проте в першу чергу людині потрібна людина!

Але іноді тобі потрібна людина, якій ти не потрібен. Іноді людині, яка тобі потрібна, відриває половину обличчя, і навіть після цього ти їй не потрібен.

Артем швидко змерз, сидячи на землі, і трохи пройшовся, розминаючи ноги і озираючись на місце свого чатування. В цей вечір було не так тихо, і в деревах почалася пташина перепалка, але Артем все ж почув, як обсипається земля з краю ями. Підкравшися з протилежного боку, він підповз до неї уздовж насипу і повільно зазирнув зверху, але в той самий момент під ним, як відображення у воді, що не встигає імітувати Нарциса, з отвору по плечі висунулася бліда фігура і встигла заклякнути в німому жаху, перш ніж Артем схопив її за горло.

Він мислив і діяв — як йому здавалося — тверезо. Він виволік істоту з ями, хоча це було не так вже й легко — не тому, що вона сильно опиралась, а тому, що це був інший хлопець. Цей виглядав років на п’ятнадцять — і абсолютно так само, як Артем у свої п’ятнадцять років. Але Артем чомусь був упевнений, що не знайшов би у двійника сивих пасм, які у справжнього Артема-підлітка проглядали через нестрижене золотисте волосся. Чи все ж таки сивіти він почав пізніше?

На хлопцеві були тільки темні боксерки і шкарпетки. Він звивався, але не намагався вдарити — і тільки чудно дивився перед собою, коли Артем затягнув його за низенькі дерева. Намагаючись спіймати погляд чужинця, Артем побачив, що це дійсно не точна його копія — одне око сильно косило. Артем повалив істоту на землю і притиснув їй шию передпліччям.

— Багато ще? — задихаючись, запитав Артем. Він не знав, чи зрозуміє його жертва, і сам не до кінця розумів, про що питає, але підліток ледь помітно кивнув і прикрив різні очі.

— Мені потрібен хтось кращий. Ти розумієш? — сказав Артем.

Бліда істота не ворушилася.

— Не розумієш?

Артем повільно прибрав руки від знайомого обличчя і піднявся на ноги. Хлопець лежав, навіть не намагаючись зобразити тремтіння — самого Артема при цьому колотило, як від ознобу, і він не міг зрозуміти, чого він тільки-но торкався: було це створіння теплим чи холодним, яким воно взагалі було на дотик! Наче намагаючись повернути тактильні відчуття, Артем обхопив себе руками і зачепив під тканиною куртки річ, яку прихопив із кухні замість ножа, і вагу якої у внутрішній кишені він хвилину тому помічав не більше, ніж пташиний галас чи власне дихання.

— Мені потрібен хтось кращий, — повторив Артем.

Він сказав це спокійно; його серце билося рівно, коли він витягнув з куртки металевий молоток для м’яса і замахнувся ним над головою лежачого хлопця. Так само спокійно і діловито, немов батько, який перемикає канал, знаючи, що для сина фільм буде занадто жорстоким, він відвів руку і, замахнувшись ще раз, натомість ударив по безбарвному коліну. Артем почасти чекав, що звук буде несправжнім — як вдарити туман — але це був хрускіт, який ні з чим не сплутати.

По другому довелося вдарити двічі, і Артем ледве звільнив молоток, який врізався в щось в’язке.

Хлопець і далі не тремтів і не мружився. Його обличчя виглядало мученицьким, але Артему він водночас нагадав усміхнених підлиз із мультфільму про Країну Суниць. Кілька разів він різко відкрив рота, ніби збирався щось сказати. Не дочекавшись слів, Артем схопив створіння за чуприну і відтягнув назад до ями. Волочити його виявилося важче, ніж раніше, хоча він, як і досі, не опирався — і навряд чи вже міг опиратися.

— Мені потрібен найкращий, — прошипів Артем в обличчя двійнику.

***

За вечерею батьки були дуже милі з Артемом та один з одним, і Артем навіть розповідав про свій побут у батальйоні — без імен і позивних, ніби переказуючи почуті десь історії.

Він не став знову вартувати на холоді, і після душу пішов спати. Він знав, що передав повідомлення.

Уві сні він сидів з батьками на дивані в їх першій, убогій квартирі. На колінах у нього був фотоальбом: величезний, у чорній палітурці під шкіру і з золотим тисненням. Батьки підтримували краї альбому і по черзі мовчки перегортали сторінки. Поверх оксамитового картону не було звичних прозорих кишень: фото вставлялися краями у прорізані в папері отвори. Всі знімки були вертикальними, великого формату. На всіх люди дивилися прямо в камеру — його сім’я? Комбінації фігур і окремі родинні риси йому щось нагадували, але він нікого не впізнавав. У всіх були однакові, смутно знайомі обличчя, однакові зачіски; у чоловіків і жінок — однаковий одяг. Коли сторінка переверталася, їх очі стежили за ним. На деяких знімках між людьми прямо у просторі висіла ще одна пара очей. Придивившись до чергової симетричної композиції, Артем зрозумів, що це ікони: він, як ошпарений, відкинув книгу, і вона зникла десь у темряві, тому що світло, в якому він розглядав фотографії, чомусь більше не горіло. З боків Артема тримали дві невидимі пари рук, і материн голос зліва запитав щось незрозуміле. «Можна буде заретушувати», — відповів справа батьків голос. Ще дві пари рук схопили його за щиколотки. Він знав, що може покликати свого справжнього батька, але забув, як того звуть. За вікном щось сліпуче спалахнуло, і скло полетіло йому в обличчя.

Прокинувшися, він почув кроки — швидкі й легкі, але нерівні.

Відкрилися двері далі по коридору.

Він лежав на спині, прислухаючись, але більше нічого не чув. На нього напала страшна втома і бажання просто перечекати до ранку — можливо, ще якихось півгодини, і розвидниться.

Він більше не знав, нащо познущався зі свого недосконалого двійника, і чого вимагав.

Неподалік почала тихо щебетати пташина, і він зрозумів, що світанок ось-ось настане. Артем спустив босі ноги з ліжка, розсіяно розгладив після себе ковдру і вийшов у коридор. Двері в бібліотеку були прочинені, але світло не горіло.

Спочатку йому здалося, що всередині нікого нема, але, тягнучись до вимикача, він почув знайомий звук. Артем включив світло і побачив, що під столом, спершися спиною об широку ніжку, сидить зовсім маленький хлопчик, років трьох, і байдуже гортає книгу, як, певно, робив це і в темряві. Він не звернув на Артема уваги: тільки перевернув свою іграшку іншою стороною і знову почав уважно гортати. Сторінки були молочно-блакитні, трохи світліші за обкладинку — і порожні. Артем здалеку зрозумів, що це за книга.

Він підійшов ближче і, намагаючись не шуміти, простягнув до малюка руки. Той дав посадити себе на стільницю, не випускаючи з рук свій дорогоцінний альбом без фотографій. На дитині був смугастий плюшевий костюмчик — Артем не пам’ятав його, навіть по фото, але був упевнений, що в трирічному віці носив саме такий. Дитина без ентузіазму погойдала однією ногою і припинила.

У шухляді під віконною луткою було канцелярське приладдя: Артем намацав серед вицвілих маркерів і розкиданих кнопок металеві ножиці з пластиковими кільцями.

Малюк дивився повз Артема і не ворушився, але дозволив забрати книгу у себе з рук. Поклавши її поруч на столі, Артем ще раз оглянув дитину, і навіть з дивним відчуттям — бридливим страхом? страхом нашкодити? — провів їй по волоссю, не знаючи, що хоче побачити. Шрам? Грона вошей? Шкіра була чистою і нічим не пахла.

Артем волів усе закінчити, але зрозумів, що похмура цікавість не дозволить йому так просто перейти до справи. Він хотів розстебнути на своєму малолітньому двійнику кофточку, але боявся возитися з великими гудзиками, оббитими плюшем, і взявся за краї одежини, потягнувши вгору. Дитина покірно підняла руки, і Артем, який волів бі не торкатися її шкіри, випадково зачепив недостатньо теплу долоню своїм зап’ястям.

Дивлячись на хлопчика трохи зверху, він одразу помітив цю штуку. Артем обійшов стіл, на якому і далі непорушно сиділа дитина, і побачив все цілком — від шиї і до самого попереку її спину вкривала величезна відмітина на кшталт гемангіоми чи того, що англійці називають «плямою портвейну»: червоно-фіолетова, барельєфно припіднята над шкірою. Хлопчик знову приречено хитнув ногою, немов бажаючи, щоб все скоріше скінчилося.

Артем взяв ножиці, стиснувши кільця так, як йому завжди забороняла робити вчителька в молодших класах: як той, хто хоче не акуратно розрізати кольоровий папір, а проткнути всю пачку складеними лезами. Або покалічити сусіда по парті. Ти ж не хочеш покалічити товариша?

Його обдурили. Чи ні?

Птах за вікном давно замовкнув. Світанок все не наставав.

Артем нахилив голову і, заплющивши очі, різко потер перенісся, як людина, що прагне не заснути на зміні, або як той, кому сама дійсність раптом здалася диким сном. У його голові німо гойдався велетенський морський дзвін, і він ненавмисно хитнувся йому в такт. Одного разу, стоячи на пероні, він задивився на поїзд і так само сіпнувся, коли той поїхав, немов це не состав рушив, а земля вислизнула у нього з-під ніг. Маленька дівчинка розсміялася, дивлячись на нього з вагона.

Артем здригнувся і відкрив очі, немов здивований своєю нерішучістю.

Для початку він відрізав хлопцеві пасмо волосся.

***

Пізніше він сховав книжечку зі світлим локоном і підсохлими відбитками рук серед інших альбомів — не на самому верху, але й не в глибині. Так, ніби вона завжди там була.

Загорнувшись у надто теплу ковдру, він розправив її руками і побачив, що на них у повній темряві грають чарівні відблиски — як промені, відбиті морським ряботинням. Йому згадалася дивна казка про хлопчика, якому було передбачено, що він помре на королівському троні, і який, бувши ще дитиною, дійсно стік кров’ю в палаці, коли йому пробили багнетом груди. Яка хвора людина могла таке вигадати для дітей?.. Можливо, в голові у нього щось переплуталось, але він занадто чітко пам’ятав ілюстрацію: напівпрозорий трон стояв чомусь не в інтер’єрі, а серед тьмяного нереалістичного пейзажу. До підніжжя вела жовта доріжка, і все навколо було залите жовтим світлом. Через дефект друку малюнок ніби роздвоювався, і маленького революціонера неможливо було розгледіти; незрозуміло було і те, що за мініатюрна золота фігура парить високо над ним.

Засинаючи, він прокручував у голові одну лише думку: чому я завжди виживаю?

Світанок все не наставав.